Федчак І. А. Сучасна аналітична розвідка: підручник. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2026. 456 с. DOI: 10.5281/zenodo.19664430

1. Загальна характеристика видання

Підручник Ігоря Андрійовича Федчака «Сучасна аналітична розвідка» підготовлено й видано Львівським державним університетом внутрішніх справ за підтримки Консультативної місії Європейського Союзу в Україні. Видання рекомендоване до друку Вченою радою університету, рецензентами виступили експерт Консультативної місії ЄС з питань організованої злочинності Б. Денисенко та завідувач науково-дослідної лабораторії OSINT-розвідки і безпекової аналітики ЛьвДУВС І. Ревак. Структурно книга охоплює чотири модулі й одинадцять розділів, побудованих за логікою послідовного розкриття етапів циклу аналітичної розвідки — спрямування, збору, застосування аналітичних технік та поширення.

Оцінювати цю працю поза контекстом її появи неможливо. Україна впроваджує модель Intelligence-Led Policing, причому впровадження це закріплене відомчими наказами Національної поліції від 2016 року, тоді як коло фахівців, які володіють моделлю системно, залишається вузьким, а корпус знань про неї формується переважно в наукових та навчальних публікаціях. За таких обставин підручник не просто описує модель — він формує уявлення про неї в тих, хто надалі працюватиме в її рамках, а відтак кожна неточність у передачі засад моделі відтворюватиметься роками й виправлятиметься значно важче, ніж окрема методична похибка. Саме тому вимоги до такого видання мають бути істотно вищими, ніж до пересічного навчального посібника, і саме за цими вимогами його й оцінено нижче.

2. Здобутки видання

Джерельна база підручника заслуговує на високу оцінку за своїм масштабом. Зі 187 використаних позицій 117 є іноземними, причому йдеться про канонічний корпус дисципліни: праці Р. Гойєра, Д. Канемана, М. Ловенталя, Р. Кларка, Р. Джервіса, П. Гілла і М. Фітіана, доктринальні документи НАТО, Об'єднаного штабу США та Міністерства оборони Великої Британії, посібник Управління ООН з наркотиків та злочинності, навчальний матеріал Центрального розвідувального управління, дослідження корпорації RAND. Глибина опрацювання цього масиву істотно перевищує типовий для україномовних видань відповідного профілю рівень.

Відтворення аналітичних технік здійснено з методологічною точністю, і це є суттєвою перевагою видання, оскільки спотворена в підручнику техніка далі відтворюється в практиці вже як норма. Класифікація структурованих аналітичних технік на вісім «сімей» коректно відтворює таксономію Р. Гойєра й Р. Ферсона з прямим зазначенням авторства, а аналіз конкуруючих гіпотез подано дев'ятикроковим алгоритмом зі збереженням тієї логіки, яка найчастіше втрачається при переказах: обирається не найбільш підтверджена, а найменш спростована гіпотеза. Ілюстративний приклад із викраденням музейних експонатів є методологічно коректним і педагогічно вдалим.

Високої оцінки заслуговує розкриття дисципліни вираження невизначеності. Підручник системно викладає інститут слів оцінної ймовірності (words of estimative probability), тобто стандартизованих словесних формул, за кожною з яких закріплено відомий числовий діапазон: наведено класичну таблицю Шермана Кента, де вербальні формулювання зіставлено з числовими значеннями ймовірності та допустимою похибкою, подано сучасніше трактування тих самих формулювань через діапазони, а також британську «шкалу ймовірності» з прямою вимогою відмовитися від розмитих модальних висловів. Вимогу стандартизованого вживання цих формулювань внесено до переліку критеріїв якості аналітичного продукту, темі присвячено окремий блок контрольних запитань. Це той складник, якого найчастіше бракує вітчизняним виданням, і автор опрацював його сумлінно.

Коректно відтворено й систему оцінювання надійності джерел та достовірності інформації у варіантах 4×4, 5×5 і 6×6 з практичним застереженням про те, що в разі сумніву краще занизити оцінку, ніж завищити.

Підмодуль, присвячений роботі з майбутнім, є за глибиною найсильнішою частиною видання. Йому відведено близько тридцяти семи сторінок, на яких послідовно розмежовано драйвери та ключові драйвери, описано оцінювання інтенсивності їх дії, викладено побудову сценарної матриці на перетині двох осей невизначеності з характеристикою всіх чотирьох квадрантів і застереженням, що оцінка квадранта як бажаного чи небажаного залежить від природи самих драйверів. Подано типологію сценаріїв із виокремленням сценарію-«джокера», розкрито роль дисрапторів та процедуру фіналізації сценаріїв. Особливо ґрунтовно опрацьовано індикаторну систему: види індикаторів, структуру їх опису з базовим і пороговим значеннями, картку індикатора як робочий шаблон, критерії якості — спостережуваність, валідність, надійність, стабільність, унікальність. Це рівень деталізації, придатний для безпосереднього застосування в практичній роботі.

Розділ про використання штучного інтелекту є найактуальнішою частиною книги. У ньому розглянуто конфігурування спеціалізованих ШІ-агентів через системні промпти та Skill-модулі, розгортання локальних агентів на базі Claude Code, використання Gemini та NotebookLM для опрацювання первинних документів, інтеграцію моделей через API, причому виклад супроводжується безпековими застереженнями: розробники сторонніх агентів бачать статистику використання, платформи зберігають промпти на своїх серверах, через що чутливі дані й матеріали розслідувань туди надсилати не можна.

Належної оцінки заслуговує термінологічна позиція автора щодо позначення самого фахівця. Попри усталеність сполучення «кримінальний аналітик» у частині цитованої літератури, підручник його не вживає, послідовно обираючи нейтральне «аналітик» або описову конструкцію «аналітик підрозділу кримінального аналізу». Вибір цей є обґрунтованим, оскільки в українській мові прикметник «кримінальний» поряд із позначенням особи за аналогією з висловами «кримінальний авторитет» чи «кримінальний елемент» сигналізує належність до злочинного світу, а не фах, через що зрощене словосполучення ризикує прочитуватися як «злочинний аналітик». Джерелом цієї пастки є неточний переклад поняття crime analysis як «кримінальний аналіз» замість «аналіз злочинності», і англомовна традиція її послідовно уникає: профільна асоціація іменується International Association of Law Enforcement Intelligence Analysts, тобто вживає термін «аналітик правоохоронного органу».

Педагогічна архітектура видання продумана: чіткі цілі кожного модуля, контрольні запитання після кожного розділу, окремі списки літератури, наскрізні практичні приклади, а перелік умовних скорочень виконує функцію термінологічного мінімуму, подаючи не лише розшифрування, а й стислі дефініції.

Сукупно перед нами сумлінно виконана, структурована й подекуди унікальна для вітчизняної літератури праця, і саме це зобов'язує поставити до неї вимоги відповідного рівня, а не обмежитися схвальною констатацією.

3. Головна вада: запозичення терміна без запозичення моделі

Підручник запозичує з моделі Intelligence-Led Policing її ключовий термін і виносить його в назву, залишаючи поза викладом увесь організаційно-управлінський шар, який цей термін позначає. Це центральна вада видання, вона має доктринальний, а не дискусійний характер, і саме вона породжує більшість інших, розглянутих нижче.

Підстава для такої оцінки полягає в походженні самого поняття. До українського обігу термін «аналітична розвідка» увійшов як відтворення англійського intelligence у контексті моделі ILP, і підручник сам фіксує це походження у вступному розділі. Автор моделі Джеррі Реткліф (за відповідним виданням ОБСЄ – найцитованіший вчений у контексті ILP) визначає Intelligence-Led Policing як бізнес-модель і управлінську філософію, у якій аналіз даних та кримінальна розвідка становлять стрижень об'єктивної системи ухвалення рішень, а відтак термін за своїм генезисом позначає не вміння аналітика опрацьовувати масиви, а спосіб, у який керівник ухвалює рішення на підставі цього опрацювання. Запозичити термін, відкинувши його управлінський зміст, означає позбавити його того, заради чого він був уведений.

Операціоналізовано цю ідею в моделі, яку Дж. Реткліф запропонував 2008 року у трикомпонентному вигляді «3-i» — інтерпретація (interpret), вплив на особу, яка ухвалює рішення (influence), та вплив на кримінальне середовище (impact), — а в другому виданні 2016 року розширив до чотирикомпонентної «4-i», додавши початковий компонент наміру (intent); відповідну схему вміщено на вісімдесят третій сторінці того видання, а її незалежне відтворення містить Посібник ОБСЄ з поліцейської діяльності, керованої аналітичною розвідкою. Логіка моделі така: особа, яка ухвалює рішення, формулює й доводить до аналітика свій намір; аналітик інтерпретує кримінальне середовище; далі він має вплинути своїми висновками на цю особу; і нарешті її рішення справляє реальний вплив на кримінальне середовище. Саме два останні компоненти відрізняють модель Реткліфа від традиційних моделей циклу, які завершуються поширенням продукту й не вимагають підтвердження того, що рішення було ухвалене і що воно мало ефект.

Першоджерела моделі в науковому апараті підручника фактично немає, і це не дрібна бібліографічна недбалість, а показник того, наскільки поверхово засвоєно саму модель. Дж. Реткліф згаданий лише один раз, і то не як автор концепції, а як редактор збірника, з якого запозичено розділ іншого автора; ані модель «4-i», ані українські чи англійські назви жодного з її компонентів — наміру, інтерпретації, впливу на рішення та впливу на середовище — у тексті не фігурують. Поза увагою залишилося й третє видання його праці, що вийшло 2025 року.

Ситуація з рештою авторського канону ILP є ще показовішою. Бібліометричний аналіз профільного корпусу публікацій виокремлює як найцитованіших у цій предметній галузі Дж. Реткліфа, Дж. Г. Картера, М. Мегвайра, Н. Коуп і Дж. Шептицького, а в другому ешелоні — С. Чермака, Е. Макґаррелла, Д. Л. Картера, Л. Мазеролль та С. Дарроха. З цієї десятки в підручнику представлений рівно один автор, та й той лише в редакторській ролі. Відсутні всі три хронологічні шари канону: ранній британський, що сформував мову ризиків, цілей і організаційних патологій; перехідний стратегічний; і американський емпіричний, присвячений упровадженню моделі, обміну інформацією та вимірюванню її результативності.

Особливо відчутною є відсутність саме критичної гілки цієї літератури. Праця Н. Коуп 2004 року присвячена розриву між декларованою важливістю аналітики та її реальною вбудованістю в оперативну поліцейську діяльність, а дослідження Дж. Шептицького «Organizational Pathologies in Police Intelligence Systems» того ж року застерігає проти наївного припущення, нібито аналітичні продукти автоматично є стратегічними й повними. Це література, яка діагностує рівно ту ваду, що її демонструє сам підручник, і її відсутність у виданні, покликаному впроваджувати модель ILP в українську освітню практику, не може бути виправдана.

Відсутні й самі складники управлінського шару. Не визначено рівневу архітектуру аналітичної розвідки; не диференційовано інструментарій за рівнями; не представлено типології аналітичних продуктів; не описано процедурних механізмів скеровування й пріоритизації, причому поняття контрольної стратегії — документа, що фіксує погоджені пріоритети й перетворює стратегічну оцінку на операційний порядок денний, — у виданні не вживається взагалі; не окреслено правових та етичних меж діяльності; не розкрито компонентів впливу на рішення та впливу на середовище, оскільки питання впровадження рекомендацій порушується лише побіжно й без методики, а термін «особа, яка ухвалює рішення», стандартний для західної традиції, замінено узагальненими «замовник» і «керівник».

Ці шість прогалин належать до одного шару моделі, що й надає ваді системного характеру. Якщо вилучити їх із видання, залишиться методика роботи аналітика — сукупність технік структурування, оцінювання, висунення й перевірки гіпотез, побудови сценаріїв, — але саме ця сукупність становить зміст того, що у вітчизняній практиці традиційно називають кримінальним аналізом. Підручник, названий ключовим терміном управлінської моделі, на структурному рівні відтворює те саме ототожнення аналітичної розвідки з кримінальним аналізом, задля подолання якого цей термін до українського обігу й уводився.

Підтверджує це й спосіб, у який підручник замикає цикл. У десятому розділі прямо зазначено, що зворотний зв'язок завершує етап поширення, а керівництво на його основі формує наступні запити до аналітиків, через що цикл замикається на нове завдання, тоді як вплив на рішення та його наслідки залишаються поза ним. Модуль, що мав би бути управлінським завершенням, присвячено стандартам якості поширення та самооцінюванню роботи підрозділу через техніку аналізу проведених дій і систему ключових показників ефективності; останні опрацьовано добре, проте це оптика оцінювання власної ефективності, а не методика впливу на управлінське рішення.

Справедливість вимагає зазначити, що компонент наміру підручник фактично покриває: формулювання замовником свого наміру та доведення його до аналітика за змістом відповідає всьому другому модулю з його постановкою запитань, визначенням інформаційних потреб і управлінням збором. Матеріал викладено ґрунтовно, проте не названо компонентом моделі, через що читач не бачить, частиною якої конструкції є те, що він вивчає.

Практичні наслідки цієї вади виходять далеко за межі академічної повноти. В українських правоохоронних органах управлінський вимір моделі ILP і без того залишається поза увагою, оскільки в повсякденній практиці відбувається стійке ототожнення аналітичної розвідки з кримінальним аналізом, за якого управлінська за задумом модель зводиться до технічного інструментарію обробки інформації, а фігура особи, яка ухвалює рішення, випадає з поля зору як аналітиків, так і їхніх керівників. Підручник, покликаний формувати компетентності для вже чинної нормативно закріпленої системи, цю ваду не коригує, а відтворює на рівні навчальної літератури, надаючи їй академічної легітимності.

4. Рівнева архітектура: рівні згадуються, але не розрізняються

Підручник не розрізняє стратегічного, операційного й тактичного рівнів аналітичної розвідки — ані як методологічних категорій, ані як підстави для вибору інструментарію, — і це є неприйнятним для видання, що претендує на системний виклад дисципліни. Відповідні прикметники вживаються в тексті часто, проте виключно ад'єктивно, у складі переліків на кшталт «стратегічні, оперативні або тактичні потреби» чи «пріоритизує запити відповідно до операційних, тактичних та стратегічних потреб», тоді як жодної дефініції цих рівнів у виданні немає, як немає й розділу, присвяченого їх розмежуванню, ані зіставлення їхніх часових горизонтів, предметів дослідження, типових замовників і форм продукту.

Ситуацію ускладнює наявність вертикальної моделі, яку читач неминуче сприйме за рівневу. Ідеться про аналітичну ієрархію, запозичену з натівської концепції CIMIC Analytic Spectrum і подану послідовністю «опис — пояснення — інтерпретація — передбачення». Ця конструкція вибудувана за критерієм зростання когнітивної складності операції й відповідає на питання, наскільки глибоко аналітик опрацював матеріал, тоді як рівнева архітектура відповідає на принципово інше питання — для якого рівня управління призначено результат. Виміри ці незалежні, оскільки тактичне завдання може вимагати передбачення, а стратегічний запит — обмежуватися описом, і подавши лише одну вертикаль, підручник не просто залишає прогалину, а створює пряму підставу для методологічної помилки.

Пряме продовження цієї вади — недиференційованість інструментарію. Суцільний перегляд тексту не виявив жодного випадку, у якому техніка співвідносилася б із рівнем завдання: аналіз конкуруючих гіпотез, техніка «П'ять чому», AIMS, сценарна матриця подані поза рівневим контекстом, а поодинокі випадки, коли назва техніки опиняється поряд зі словом, що позначає рівень, пояснюються природою самого інструмента, а не задумом автора, оскільки SWOT-аналіз сусідить зі «стратегічним» тому, що історично є інструментом стратегічного планування.

Світова практика натомість вибудовує за рівнями не лише вибір технік, а й цілі дослідницькі традиції з власним авторським каноном. Стратегічний рівень, зорієнтований на оцінку довгострокових загроз, виявлення намірів і прогнозування системних змін, спирається на структуровані аналітичні техніки Р. Гойєра та Р. Ферсона, на макросередовищне сканування й концептуальне моделювання системних загроз Д. Макдауелла, на методи оцінки загроз і ризиків Дж. Реткліфа. Операційний рівень, що обслуговує тривалі розслідування та знешкодження конкретних угруповань, спирається на аналіз соціальних мереж у кримінології К. Морселлі з виявленням ключових брокерів і вимірюванням центральності вузлів, на аналіз зв'язків, матриці асоціацій та аналіз товарних і фінансових потоків М. Б. Петерсон, на мережеве таргетування й оцінку стійкості злочинних груп до цілеспрямованих втручань Д. А. Брайта. Тактичний рівень, орієнтований на негайне реагування, спирається на розпізнавання патернів і зв'язування серійних подій Р. Боби Сантос, на картографування «гарячих точок», проспективне картографування та аналіз повторної і близької віктимізації С. Чейні, на географічне профілювання й прогнозування наступної події Д. Дж. Полсена.

Зіставлення цього канону з бібліографією підручника виявляє закономірність, яка пояснює походження самої вади. Література стратегічного рівня у виданні представлена: Гойєр, Ферсон і Макдауелл присутні. Література операційного рівня відсутня повністю — ані Морселлі, ані Петерсон, ані Брайт у списку джерел не фігурують. Література тактичного рівня відсутня так само повністю — немає ні Сантос, ні Чейні, ні Полсена. Разом із цими авторами з підручника випали й цілі методичні родини: вимірювання центральності та виявлення брокерів у злочинних мережах, матриці асоціацій, аналіз товарних і фінансових потоків, оцінка мережевої стійкості, зв'язування серійних подій, картографування «гарячих точок», проспективне картографування, аналіз повторної віктимізації, географічне профілювання.

Отже рівнева прогалина є не редакційним недоглядом, а наслідком того, що автор опрацював джерельний корпус лише одного з трьох рівнів. Відсутність рівневого розмежування в тексті прямо корелює з відсутністю в бібліографії літератури двох рівнів із трьох, і саме тому цю ваду не можна усунути додаванням кількох абзаців — вона потребує освоєння двох окремих дослідницьких традицій.

Методологічна вага цього полягає ось у чому. У світовій практиці рівень визначає вибір техніки, глибину її застосування та форму подання результату: хронологія й аналіз зв'язків обслуговують переважно тактичні та операційні завдання; сценарна матриця, робота з драйверами та індикаторні системи належать до стратегічного рівня; аналіз конкуруючих гіпотез застосовний скрізь, але з різною глибиною матриці. Подаючи інструментарій як єдиний універсальний набір, підручник позбавляє здобувача головної практичної навички — уміння обрати адекватний інструмент під завдання конкретного замовника, залишаючи його з каталогом технік без критерію вибору.

Логічним наслідком є й відсутність типології аналітичних продуктів, яка у світовій практиці матеріалізує саме рівневе розмежування. Національна розвідувальна модель Великої Британії та методичні матеріали Управління ООН з наркотиків та злочинності оперують переліком із дев'яти продуктів, кожен із яких прив'язаний до певного рівня: оцінка загроз, профіль проблеми, профіль об'єкта, ринковий профіль, профіль злочинного бізнесу, аналіз злочинних схем, аналіз мереж, аналіз демографічних і соціальних тенденцій, аналіз результатів діяльності. У підручнику розкрито фактично лише оцінку загроз, та й то в контексті методології SOCTA, через що видання послідовно оперує узагальненим поняттям «аналітичний продукт», не показуючи, що продукт цей має різні інституційно усталені форми залежно від адресата.

5. Прогнозування чи форсайт: непомічена підміна парадигми

Матеріал, поданий у підручнику під назвою прогнозування, за методологічною природою є форсайтом, і ця підміна ніде не усвідомлена й не застережена, через що найсильніший за глибиною розділ видання виявляється методологічно хибно поіменованим.

Відмінність між двома підходами не є термінологічним нюансом, а стосується самих засад побудови висновку. Прогнозування екстраполятивне за методом і монофутуристичне за результатом: воно виходить із тенденцій минулого, будує одне найімовірніше майбутнє, приписує йому числову ймовірність і припускає перевірку на справдження, а точність становить його головний критерій якості. Форсайт експлоративний і плюрифутуристичний: він не продовжує тенденцію, а виявляє рушійні сили та критичні невизначеності, будує кілька однаково правдоподібних альтернативних майбутніх, принципово не приписує їм імовірностей і оцінюється не точністю передбачення, а стійкістю ухвалених рішень до всього спектра змодельованих варіантів та своєчасністю розпізнавання сигналів переходу до одного з них.

Увесь інструментарій відповідного підмодуля належить до другої традиції: осі невизначеності, чотири квадранти сценарної матриці, альтернативні наративні сценарії, дисраптори, сценарій-«джокер» як аналог «дикої карти», індикатори переходу між сценаріями. Підтверджує це й назва підмодуля — «Майбутнє-орієнтований аналіз», що є прямою калькою англійського futures-oriented analysis, тобто аналізу, орієнтованого на майбутнє. Описано ж усе це послідовно словником прогнозування, причому ототожнення зафіксоване в тексті прямо й неодноразово. На сторінці 340 обидва поняття зведено в одне формулювання — «динамічного аналізу та передбачення (прогнозування)»; на сторінці 350 індикатори схарактеризовано як «прогностичні (орієнтовані на майбутнє, форсайт)», тобто єдина на все видання поява терміна «форсайт» подає його як синонім прогностичності, а не як окремий підхід із власними критеріями якості; нарешті на сторінці 372 контрольне запитання сформульовано так: «Для чого використовується матриця сценаріїв (“осі невизначеності”) у прогнозуванні?» — тобто засадничий інструмент роботи з альтернативними майбутніми прямо віднесено до прогнозування, і саме в тому місці, де здобувач закріплює засвоєне.

Перший наслідок підміни полягає у спотворенні критерію успішності. Читач, навчений називати сценарну роботу прогнозуванням, очікуватиме від неї справдження, тоді як сценарний набір справджуватися не призначений, і саме звідси походить суміжна прогалина: механізму ретроспективної перевірки раніше виданих оцінок на відповідність подальшому перебігові подій підручник не описує. У форсайтній парадигмі такий механізм не потрібен, у прогностичній він обов'язковий, а видання перебуває між ними, не належачи до жодної, тоді як саме систематичне звірення виданих прогнозів із фактичним розвитком ситуації є чи не єдиним способом емпірично довести цінність аналітичної функції перед керівництвом.

Другий наслідок стосується відносин із замовником і є прямо руйнівним для тієї управлінської завершеності, брак якої констатовано вище. Керівник, якому аналітик обіцяє прогноз, а подає чотири сценарії без зазначення ймовірностей, сприйме це як ухиляння від відповіді, через що довіра до аналітичної функції падає саме в тій точці, де модель поліцейської діяльності, керованої аналітичною розвідкою, вимагає впливу на рішення.

Третій наслідок — блокування доступу до власне прогнозування. Оскільки читач вважає тему опанованою, він не має стимулу звертатися до імовірнісних методів, жоден з яких у підручнику не представлений. Байєсівське міркування — послідовне оновлення апріорної оцінки в міру надходження нових свідчень, що становить математичну основу висновування в умовах неповноти даних, — у виданні не згадується; числове приписування ймовірності окремим сценаріям відсутнє, через що читач не отримує інструмента для відповіді на головне практичне питання замовника: котрий зі сценаріїв найімовірніший і наскільки; калібрування прогнозів та емпірична традиція прогностичних турнірів, що постала на роботах Ф. Тетлока й довела вимірюваність точності аналітичних передбачень, не представлені ні в тексті, ні в бібліографії. Поза межами викладу залишилися також метод Делфі та інші процедури структурованого експертного опитування, аналіз альтернативних майбутніх, матриця перехресного впливу, зворотне прогнозування та сканування горизонту, а морфологічний аналіз згадано лише як синонім до сценарної матриці, без розкриття власної процедури.

6. Джерельна основа: відставання методологічного ядра

Методологічне ядро видання спирається на літературу, що відстає від сучасного стану дисципліни, причому найбільший розрив припадає на найсильніший його розділ. Форсайтний блок забезпечено єдиним спеціалізованим джерелом — працею К. ван дер Гейдена «Scenarios: The Art of Strategic Conversation» у другому виданні 2005 року, тобто з відставанням на двадцять один рік від дати виходу підручника, тоді як решта джерел, що підтримують цей розділ, належать до літератури зі структурованих аналітичних технік, де сценарна робота фігурує як одна з восьми «сімей», а не як самостійна дисципліна з власною епістемологією. Медіанний рік видання всього масиву джерел, що забезпечують методичний апарат технік, припадає на 2016-й.

Оцінку цю слід, однак, супроводити методологічним застереженням, без якого вона була б несправедливою. Ототожнювати давність публікації із застарілістю змісту не можна, оскільки в аналітичній розвідці канонічні праці зберігають чинність десятиліттями: «Психологія розвідувального аналізу» Р. Гойєра 1999 року та навчальний матеріал Центрального розвідувального управління 2009 року не були спростовані чи заміщені, вони й донині становлять чинний стандарт, а посилання на них свідчить про компетентність. Питання, отже, не в арифметиці років, а в тому, чи відображає підручник те, що в дисципліні справді змінилося за останнє десятиліття.

За цим критерієм розрив виявляється критичним. Форсайт за останнє десятиліття інституціоналізувався як окрема галузь із власними державними та міжнародними стандартами: Урядова служба науки Сполученого Королівства видала методичний інструментарій роботи з майбутнім «The Futures Toolkit», друга редакція якого побачила світ 2024 року; Європейська Комісія запровадила функцію стратегічного форсайту з щорічними доповідями, а Об'єднаний дослідницький центр розгорнув Центр компетенцій із форсайту та Хаб мегатрендів; відповідні підрозділи діють в ОЕСР та системі ООН; концептуально ж дисципліна оперує конусом майбутніх Вороса, рамкою трьох горизонтів, каузальним шаруватим аналізом Інаятулли, методологією сканування горизонту, роботою зі слабкими сигналами та «дикими картами». Жоден із цих інструментів і документів у підручнику не представлений, через що найсильніша методологічно частина видання виявляється найслабше забезпеченою джерельно: автор викладає форсайт фахово, спираючись на працю 2005 року й не ідентифікуючи те, що викладає, як форсайт.

Хронологічний склад бібліографії підтверджує цю тенденцію й виявляє характерну інверсію. Медіанний рік видання іноземних джерел припадає на 2016-й, вітчизняних — на 2021–2022-й, а частка іноземних праць 2023–2026 років не перевищує дванадцяти відсотків, тоді як для вітчизняних сягає майже сорока. Вітчизняний сегмент бібліографії, отже, помітно новіший за іноземний, і саме методологічне ядро — корпус зарубіжних праць, що формує світові стандарти, — виявляється найстарішим шаром видання: оновлення відбулося переважно в тій частині, що відображає українську адаптацію моделі, а не в тій, що мала б транслювати актуальний стан світової методології.

Якісний склад найновішого іноземного шару не компенсує, а посилює це спостереження. З-поміж зарубіжних позицій 2023–2026 років академічними або доктринальними є лише близько третини: матеріали Університету національної оборони США щодо критичних інформаційних потреб командувача, бюлетень Центру вивчення досвіду Армії США, стаття в журналі Argumentation та дослідження з виявлення обману в Acta Psychologica. Решта — публікації довідкового та маркетингового характеру на комерційних сайтах: роз'яснення принципу «необхідно знати» на ресурсі постачальника VPN-послуг, стаття про діаграму Ґанта в корпоративному блозі системи управління проєктами, допис про матрицю TOWS на сайті приватної навчальної академії, замітка про premortem-аналіз на технологічному порталі, і загалом непрофільні вебресурси такого роду становлять помітну частку іноземного сегмента. Окремої уваги заслуговує спосіб добору частини джерел. Низку URL-адрес наведено разом із технічним параметром відстеження utm_source=chatgpt.com, який однозначно засвідчує, що відповідні посилання здобуто через діалог із генеративною мовною моделлю. Параметр цей трапляється чотирнадцять разів, належить трьом джерелам і — що істотніше за саму кількість — дійшов не лише до посторінкових виносок, а й до підсумкового списку використаних джерел, а отже не був знятий на жодному з етапів редакційного опрацювання рукопису. Ідеться, таким чином, не про технічну недбалість в оформленні, а про те, що джерельна база, сформована за допомогою штучного інтелекту, увійшла до підручника без подальшої валідації.

Самостійною вадою є використання попередніх редакцій канонічних праць там, де новіші були доступні задовго до виходу підручника й містять матеріал, що прямо стосується його найбільш «сучасних» претензій. Цитовано шосту редакцію праці Р. Кларка «Intelligence Analysis: A Target-Centric Approach» 2019 року, тоді як сьома вийшла в серпні 2022-го й містить новий розділ про випереджальну аналітику (anticipatory intelligence) з методологією прогностичного та прескриптивного аналізу, тобто матеріал, що напряму стосується форсайтного підмодуля. Так само цитовано дев'яте видання праці М. Ловенталя «Intelligence: From Secrets to Policy» 2022 року замість десятого, опублікованого 2025-го, у якому вперше системно розкрито роль штучного інтелекту в аналітичній діяльності та проблематику відображення невизначеності — ті самі питання, яким підручник присвячує окремий, позиціонований як новаторський розділ.

Узагальнити стан справ дозволяє зіставлення з тими напрямами, які приблизно з 2015 року визначають передній край дисципліни. Формалізовані стандарти аналітичної продукції та дисципліну вираження невизначеності опрацьовано частково, оскільки ключовий інструмент наявний, а нормативне обрамлення відсутнє. Імовірнісне та байєсівське міркування з практиками калібрування не представлені зовсім. Критична емпірична перевірка самих структурованих технік представлена добре, оскільки в бібліографії наявні дослідження RAND 2016 року та праці С. Марріна, що поставили питання про доказову обґрунтованість їх ефективності, і це свідчить про обізнаність автора з дискусійним станом власного предмета. Дисципліну роботи з даними опрацьовано слабко. Інтеграцію штучного інтелекту розкрито сильно в технологічній частині й не розкрито в правовій. Управлінська завершеність циклу відсутня. З шести напрямів підручник ґрунтовно опрацьовує два, частково ще один і залишає нерозкритими три, у чому й полягає головна змістова асиметрія видання: сучасність технологічного інструментарію не підкріплена сучасністю професійних норм і методологічних рамок, що регламентують якість аналітичного судження.

7. Упорядкування зібраних даних: етап позначено, але не наповнено

Етап упорядкування зібраних даних у підручнику позначено структурно, проте не наповнено методично, оскільки з-поміж обов'язкових процедур упорядкування, що в англомовній традиції позначається терміном collation, викладено лише організаційні, тоді як усі процедури забезпечення якості даних залишилися поза текстом.

Сучасні моделі розвідувального циклу — Національна розвідувальна модель Великої Британії, Посібник ОБСЄ, американська модель обробки та використання даних (processing and exploitation) — виокремлюють упорядкування зібраних даних у самостійний етап між збором і оцінкою, причому повноцінний етап передбачає реєстрацію з фіксацією моменту надходження даних, категоризацію за стандартизованою таксономією, стандартизацію формату й термінології, усунення дублікатів, очищення від помилкових, неповних і суперечливих записів, верифікацію на рівні окремого запису, тріангуляцію, тобто підтвердження факту щонайменше двома незалежними джерелами, простежуваність походження даних, вхідну валідацію до етапу аналізу, а також індексацію й архівування для повторного пошуку та відтворюваності.

Архітектурно підручник має для цього правильне місце, оскільки у восьмому розділі етап застосування технік розкладено на чотири завдання, перше з яких — «Об'єднання» — передує оцінці джерел і реалізується через реєстрацію, групування та категоризацію, стандартизацію. Проте змістовно покрито лише ці три організаційні процедури, яким відведено близько трьох сторінок загальних формулювань без жодної конкретної техніки: тріангуляція, усунення дублікатів та очищення даних у виданні не розглядаються; верифікація присутня, однак зосереджена в розділі про виявлення обману, тобто подана як спеціалізований інструмент протидії дезінформації, а не як обов'язкова процедура опрацювання будь-яких зібраних даних; валідація стосується готового продукту, а не одиниць сирих даних на вході; простежуваність походження та індексація не згадуються.

Прикметно, що два джерела, здатні заповнити цю прогалину, у бібліографії наявні: Берклійський протокол з ведення розслідувань з використанням відкритих цифрових даних, у якому принцип перехресної перевірки за кількома незалежними джерелами є наскрізним, та Національна розвідувальна модель Великої Британії, що інституціоналізує упорядкування даних як окрему штатну функцію. Обидва процитовані, але для побудови цього розділу не задіяні, а відтак ідеться не про брак матеріалу, а про його недовикористання.

Практичної гостроти прогалина набуває у світлі власного розділу підручника про штучний інтелект, оскільки описані в ньому агентні конфігурації генерують великі, різнорідні, дублікатонасичені й почасти суперечливі масиви сирих даних, де дисципліна упорядкування даних стає критичною навичкою. Видання, настільки уважне до можливостей штучного інтелекту у зборі даних, не приділяє жодної співмірної уваги впорядкуванню результатів цього збору, що й призвело до використання здобутої за допомогою штучного інтелекту джерельної бази без її валідації у самому підручнику.

8. Нормативне обрамлення: стандарти й правові межі не представлені

Нормативне обрамлення аналітичної діяльності в підручнику відсутнє — як у частині формалізованих стандартів аналітичної продукції, так і в частині правових меж її здійснення, через що інструменти передано, а норми, які регламентують їх застосування, ні.

Стосовно стандартів продукції це виявляється так. Шкалу слів оцінної ймовірності, розглянуту вище серед здобутків видання, подано як корисну техніку в ряду інших технік, тоді як у світовій практиці вона є елементом обов'язкового нормативного стандарту. Директива розвідувальної спільноти США ICD 203 «Analytic Standards», тобто «Аналітичні стандарти», що встановлює обов'язкові вимоги до кожного аналітичного продукту й за якою здійснюється регулярний аудит аналітичних матеріалів, у підручнику не згадується, як не згадується й будь-який інший формалізований перелік таких вимог, наслідком чого є відсутність двох принципових розмежувань. Перше — між імовірністю настання події та рівнем упевненості аналітика в самій оцінці, що є різними вимірами, оскільки висока ймовірність може супроводжуватися низькою впевненістю за браком джерел. Друге — вимога текстуального відокремлення фактів від припущень і суджень у тілі продукту. Здобувач, отже, навчається застосовувати шкалу як прийом доброго тону, а не як обов'язковий реквізит продукту, за недотримання якого продукт підлягає поверненню на доопрацювання.

Суміжною і не менш істотною є відсутність стандартів Міжнародної асоціації аналітиків правоохоронних органів — документа «Law Enforcement Analytic Standards», тобто «Аналітичні стандарти правоохоронної діяльності», у редакції 2012 року, що містить вимоги до самого аналітика щодо освіти, підготовки та сертифікації і вимоги до продукту й процесу, прив'язані до етапів циклу. Прогалина ця набуває додаткової ваги з огляду на те, що в розробленні цих стандартів ключову роль відіграла М. Б. Петерсон, яка кодифікувала професію аналітика правоохоронного органу й чиї праці з аналізу злочинних мереж та фінансових потоків також відсутні у виданні. Наслідків тут два: відсутність прив'язки заявлених результатів навчання до професійної рамки компетентностей, розробленої саме для цільової аудиторії видання, а не для розвідників національного рівня; і те, що процесний блок цих стандартів є типовим місцем формалізації вимог до якості даних, через що його відсутність частково пояснює слабкість розділу про упорядкування даних.

Поза увагою залишилася й доктринальна база аналітичної функції правоохоронних органів. Праці Д. Л. Картера, зокрема підготовлений для Міністерства юстиції США посібник «Law Enforcement Intelligence», тобто настанова з аналітичної розвідки для правоохоронних органів штатів, місцевого та племінного рівнів, що витримав третю редакцію, становлять стандарт побудови аналітичних підрозділів та центрів обробки інформації, проте у виданні не згадані. Їх відсутність безпосередньо пов'язана з нерозкритістю організаційних механізмів, констатованою вище.

Потребує уточнення й виклад системи оцінювання надійності джерел. Змістовно шкали відтворено правильно, проте подано їх як «уніфіковані (міжнародні) стандарти» без називання першоджерела, тоді як ідеться про евалюаційну систему, усталену в натівській традиції під назвою «Admiralty Code», тобто «адміралтейський код», і закріплену стандартом STANAG 2511, а в англосаксонській практиці кримінального аналізу відому як системи 4×4 та 5×5×5. Аналогічне зауваження стосується методології SOCTA, оскільки цитується лише її україномовна адаптація, тоді як первинна методологія Європолу, під яку ця адаптація підлаштована, у бібліографії відсутня.

Сюди ж належить непослідовність у передачі прізвищ зарубіжних авторів, найпомітніша на прикладі ключової для видання постаті. Прізвище Richards J. Heuer Jr. подано чотирма різними формами — «Гойєр», «Гойер», «Хойєр» і «Хеур», — причому дві з них — «Гойєр» і «Хойєр» — ужито на одній і тій самій сторінці 316, а форму «Хеур» подано на сторінці 82 саме там, де викладається класифікація структурованих аналітичних технік, тобто в ключовому методологічному фрагменті. Прізвище має німецьке походження, і буквосполучення eu в ньому вимовляється як [ой], через що правильною є форма «Гойєр», тим паче що чинний правопис передає звук [h] буквою «г», а різнобій у написанні імені центрального для дисципліни автора ускладнює читачеві пошук першоджерел.

Найсерйознішою в цьому блоці є, однак, відсутність правового та етичного обрамлення, і для видання, випущеного за підтримки Консультативної місії Європейського Союзу, вона є неприпустимою. Проблематика прав людини в підручнику не порушується; не згадано ні Загальний регламент про захист даних, ні Конвенцію Ради Європи № 108 та її модернізовану редакцію, які становлять правову основу обробки персональних даних у європейському просторі; захист персональних даних розглядається лише побіжно в межах розділу про штучний інтелект, а принцип пропорційності та судовий контроль за втручанням у приватність — епізодично. Між тим Посібник ОБСЄ, базовий міжнародний документ із впровадження ILP, присвячує правам людини й захисту даних окремий розділ, розроблений Бюро демократичних інститутів і прав людини, виходячи з того, що аналітична розвідка за своєю природою втручається у приватність і потребує чітких правових запобіжників. Сюди ж належить відсутність Регламенту Європейського Союзу 2024/1689 про штучний інтелект — єдиного обов'язкового правового стандарту ЄС щодо застосування ШІ в правоохоронній діяльності, положення якого про високоризикові системи набувають чинності в серпні 2026 року, тобто синхронно з виходом підручника. Етична частина відповідного розділу порушує правильні питання — алгоритмічної упередженості, непрозорості рішень, масового стеження, відповідальності за помилки, — проте спирається на загальні джерела 2020 року й не доходить до чинного регулювання.

9. Дидактична завершеність: апарат формування навичок відсутній

Підручник не містить апарату формування практичних навичок, оскільки практичних завдань, вправ і навчальних кейсів для самостійного опрацювання у виданні немає, як немає й критеріїв оцінювання результатів навчання. Наявний апарат самоконтролю організовано добре, адже контрольні запитання супроводжують кожен розділ, а перелік умовних скорочень виконує функцію термінологічного мінімуму, проте запитання ці за своєю природою перевіряють відтворення прочитаного, а не здатність застосувати техніку до нового матеріалу. Оскільки аналітична розвідка є передусім практичною компетентністю, що формується повторюваним виконанням процедур на реальних масивах даних, видання лишається джерелом знань, але не є засобом формування вмінь і потребує обов'язкового супроводу окремим практикумом.

10. Висновок: доктринальні вади видання та їх наслідки для правоохоронної системи

Виявлені вади мають доктринальний, а не дискусійний характер, і це принципово змінює характер оцінки. Дискусійне зауваження стосується того, як саме викладено матеріал, і може бути прийняте або відхилене на розсуд автора; доктринальне зауваження стосується того, що саме викладено як модель, і відхилене бути не може, оскільки спотворена модель відтворюється далі в усій системі підготовки фахівців.

Стрижневою вадою є вилучення з моделі поліцейської діяльності, керованої аналітичною розвідкою, усього її управлінського шару при збереженні назви. Підручник не визначає рівневої архітектури, не диференціює інструментарію за рівнями, не подає типології аналітичних продуктів, не описує механізмів скеровування й пріоритизації, не окреслює правових меж і не розкриває компонентів впливу на рішення та впливу на кримінальне середовище. Усі шість прогалин належать до одного шару моделі, а отже йдеться не про сукупність упущень, а про послідовне усічення концепції до методики роботи аналітика — тобто до того, що у вітчизняній практиці й так називають кримінальним аналізом.

Другою доктринальною вадою є методологічно хибне найменування роботи з альтернативними майбутніми. Підручник викладає форсайт, називаючи його прогнозуванням, і закріплює це ототожнення не лише в термінології, а й у контрольних запитаннях, через що здобувач засвоює інструмент разом із хибним критерієм оцінювання його результату.

Обидві вади мають тотожну будову: інструмент передано у відриві від рамки, яка надає йому сенсу. Набір аналітичних технік відірвано від управлінської моделі, з якої взято назву видання, а сценарний інструментарій — від парадигми роботи з майбутнім, що визначає критерії його правильного застосування. Передача ж рамки й становить специфічну функцію підручника як жанру: окрему техніку фахівець опанує з методичних рекомендацій, із курсу чи від колег, тоді як розуміння того, частиною якої системи є техніка, яким критерієм оцінюється її результат і коли її застосування буде хибним, дає лише систематична освіта.

Шкода, якої завдає таке видання правоохоронній системі, є конкретною та відстроченою в часі. Модель ILP впроваджується в Україні з 2016 року, і головною перешкодою її впровадження є саме те, що управлінський вимір моделі залишається незасвоєним: аналітична розвідка в повсякденній практиці ототожнюється з кримінальним аналізом, аналітичний продукт не доводиться до рішення, а результативність аналітичної функції не вимірюється впливом на кримінальне середовище. Підручник, покликаний цю перешкоду долати, відтворює її — і відтворює з авторитетом навчального видання, рекомендованого вченою радою та підтриманого Консультативною місією Європейського Союзу. Здобувач, який опрацює книгу, здобуде фахове володіння технікою, не здобувши розуміння системи, частиною якої ця техніка є, і прийде на посаду з тим самим уявленням, яке в цій системі вже домінує.

Окремо слід наголосити на ефекті закріплення. Корпус української фахової літератури з аналітичної розвідки лише формується, коло авторів вузьке, а кожне нове видання стає орієнтиром для наступних. Хибно засвоєна рамка в такому середовищі не залишається помилкою однієї книги: вона цитуватиметься, відтворюватиметься в навчальних програмах і методичних рекомендаціях та з часом набуде статусу усталеного знання, спростувати яке буде незрівнянно складніше, ніж виправити сьогодні. Саме тому зауваження, викладені вище, стосуються не якості окремого видання, а якості того професійного простору, який це видання формує.

Сукупність виявленого дозволяє констатувати таке, що видання певним чином розкриває аналітичну розвідку як методику роботи аналітика і не розкриває її як керовану управлінську систему, вбудовану в інституційний та правовий контекст правоохоронної діяльності; джерельна база його методологічного ядра відстає від сучасного стану дисципліни, а в частині роботи з майбутнім спирається на єдине джерело двадцятиоднорічної давності; частину джерел здобуто через генеративну мовну модель і включено без валідації; нормативне й правове обрамлення діяльності відсутнє повністю; апарат формування практичних навичок не передбачено.

Підручник може використовуватися в освітньому процесі закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання та в системі підвищення кваліфікації практикуючих аналітиків виключно як джерело відомостей про аналітичні техніки, за умови обов'язкового супроводу практикумом і за умови, що управлінський вимір моделі, рівневу архітектуру та правові межі аналітичної діяльності викладач подаватиме за іншими джерелами. Рекомендувати видання як самодостатній підручник сучасної аналітичної розвідки до усунення зазначених вад підстав немає.